Нарешті в українському суспільстві актуалізувалася тема деструктивної діяльності УПЦ (МП). Передовсім йдеться про дві лаври, Києво-Печерську та Почаївську, але варто пам’ятати й про інші, підконтрольні російській церкві в Україні, храми. Якщо конкретніше, то йдеться про нищення пам’яток різноманітними перебудовами, зникнення цінних артефактів, котрі належать всьому українському народові, та подібні дії.
Дуже важливо із цим розібратися. Визначити винуватих, притягнути їх до відповідальності. Києво-Печерська і Почаївська лаври є одними з ключових вітчизняних пам’яток та важливих місць, цінність котрих виходить далеко за межі лише релігійного життя. Тому питання їх збереження є справою честі.
Проте варто скористатись моментом і підняти питання руйнування церков по всій Україні. І не слід обмежуватися лише деструктивною діяльністю УПЦ (МП), тому що не тільки російська церква нищить вітчизняні сакральні пам’ятки. І ПЦУ (в обличчі УАПЦ та УПЦ КП), і УГКЦ теж доклали своєї руки до того, аби частина храмів виглядали як жахливі пародії на себе колишніх.
Варто пам’ятати, що отримання томосу про автокефалію – це не тільки велика перемога й привіт Кремлю, не лише незалежність, а й відповідальність.
Якщо вже «геть від Москви», то найкраще цей слоган втілити саме в тому, аби не будувати шатрових куполів, не зводити нові храми в синодальному стилі, не ставитися до пам’яток по-варварськи. Варто припинити перетворювати старі костели на жахливих монстрів, начіпляючи на них цибулясті бані із дешевої бляхи, котрі ні в тин, ні в ворота. Бо в чому тоді ця сама самостійність, якщо продовжувати російську церковну політику 19-го століття зі знищенням українського стилю?
Як написав у своїй статті доктор архітектури Юрій Криворучко: «А що гірше – не бачимо в російських храмах традицій російського православ’я, яке чуже нам нищенням рідної української, зокрема церковної, культури».
Крім іншого, доктор Криворучко звертає увагу на необхідність продовження архітектурної традиції й зведення нових храмів для вітчизняних церков в українському стилі.
Бо якщо не робити цього, не позбуватися впливів Москви, продовжувати ставитися до свого спадку, ніби окупанти, не шануючи, то в чому ж різниця? Лише в мові ведення служби? Тоді автокефалія – лише бутафорія.
Тому Міністерство культури й інші інституції, відповідальні за стан збереження пам’яток, в тому числі й відповідні структури в самих церквах, повинні включитися в процес створення зрозумілих правил гри. Державним інституціям врешті варто припинити боятися накладати штрафи на священиків та парафії, котрі руйнують і знищують пам’ятки та притягати їх до відповідальності. Незалежно від конфесії та визнання.
Також варто нагадати, що багато цінних об’єктів історичної спадщини (не лише сакральні споруди) досі так і не внесено до переліку пам’яток. Тому вони залишаються цілком безборонними і повністю під контролем місцевого люду, котрий нерідко відзначається своєю любов’ю до всього золотистого, вигонкового та пластикового. Тож разом із допомогою локальних активістів, Мінкультури та інституції на місцях, що відповідають за збереження пам’яток, мали би взятися за доповнення існуючого переліку.
Енергію й запал, з якими чекали томосу, тепер варто перевести в боротьбу із російськими й варварськими впливами на ставлення до сакральних пам’яток. Слід позбутися цієї суміші пластикового несмаку та золотокупольної суздальщини, кітчу та вагонковості. Інакше це єдине, що буде передано в спадок наступним поколінням.
Назарій Заноз, політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
